Я народився 14 жовтня 1963 року у селі Строкова, Переяслав-Хмельницького району, що на Київщині. Середню освіту здобував у Великокаратульській сільській школі й по її закінченню працював у райцентрі — у Переяславі-Хмельницькому, в місцевому звірогосподарстві. І після служби в армії пішов працювати до органів внутрішніх справ. Цій роботі віддав більшу частину свого життя. Почавши із міліціонера дивізіону міліції відділу позавідомчої охорони, дійшов до керівника столичної міліції.

Служба в органах внутрішніх справ — це щоденна важка, клопітка робота, що вимагає зосередженості і неабиякої уваги, постійного навчання, оперативності, високої концентрації сили волі. Тож для цього потрібно постійно підвищувати свою кваліфікацію і вчитися, тому закінчивши школу міліції, згодом я вступив до Академії внутрішніх справ України і у 1993 отримав диплом про вищу освіту за спеціальністю «правознавство».

У системі МВС, пройшов шлях від простого оперативника до керівника кримінального розшуку і начальника київської міліції: з 1990 року — на посадах оперуповноваженого та заступника начальника відділу карного розшуку Дніпровського РВВС ГУВС м. Києва, у червні 1993 року мене було призначено начальником Відділення відділу з боротьби з груповими і організованими злочинними проявами Управління карного розшуку ГУВС м. Києва, а через чотири роки — начальником управління карного розшуку столиці. З лютого 2003 року призначений першим заступником начальника Головного управління — начальником управління з боротьби з організованою злочинністю ГУМВС України в м. Києві, а з 2003 року по 2005 рік був першим заступником начальника Департаменту карного розшуку МВС України.

Саме робота у карному розшуку дала мені безцінний досвід роботи із людьми, щоденного захисту їхніх прав. І хоча професія оперуповноваженого карного розшуку — здебільшого непублічна, саме оперативник щодня знаходиться на передньому флангу боротьби із злочинністю, а відтак і на захисті людського життя.

У моїй діяльності в карному розшуку було багато різних і цікавих справ, які досі є в моїй пам’яті, багато було і, як зараз кажуть — резонансних. Запам’яталося, коли в 2004-му ми затримали злочинця — Худолія, який вбив 32 громадян. Це був маніяк, котрий протягом чотирьох років тероризував кілька районів Полтавщини.

2004 рік взагалі став історичним як для держави, так і для мене особисто. Під час Помаранчевої революції, я не задумуючись перейшов на бік народу, який піднявся проти фальсифікації виборів. Звісно я розумів усі ризики, адже на той момент уже мав звання полковника міліції, але це був мій свідомий вибір, бо я завжди був і нині залишаюсь прибічником демократичного, європейського вибору України.

У лютому 2005 році, я був призначений на посаду начальника Головного управління МВС України в м. Києві. І зразу почав реформувати столичну міліцію у напрямку відкритості та підзвітності її роботи, так я першим в Україні запровадив “гарячу лінію” для звернень громадян. Завдяки цьому нам вдалося виявити ті злочини й порушення громадського порядку, на які з тих чи інших причин люди не пишуть заяви в міліцію. Багато уваги мною приділялося боротьбі з економічною й організованою злочинністю, розслідуванню вбивств. Приміром, лише за два місяці 2005 року, підрозділами київської міліції було виявлено 592 злочини економічного спрямовання. Але ці сухі цифри, не характеризують у повній мірі складну криміногенну обстановку дев’яностих, початку двохтисячних років. Потрібно було боротися із організованими злочинними угрупованням, які намагалися поставити українську столицю під свій контроль. Так мені довелося заарештовувати багатьох кримінальних “авторитетів” таких як Савлохов, “Череп” та інших. Я вважаю, що тоді, нам вдалося навести порядок в Києві й кримінальні авторитети та їхні банди, у цілому, перестали заважати життю простих громадян. Про це писала газета “Сьогодні”.

Разом з тим, я, як правозахисник, відчував, що відстоювати безпеку киян варто і в органах місцевого самоврядування, зокрема у Київраді. Тож у 2006 році, висувався та був обраний депутатом Київської міської ради від партії “Наша Україна”, де очолив постійну комісію КМР з питань правопорядку, регламенту та депутатської етики. Працював у Київраді по травень 2008 року і за цей час вніс понад 20 проектів рішень, які Київрада прийняла. Завдяки багатьом з них були припинені незаконні забудови, поліпшувалась співпраця столичної міліції та органу самоуправління киян.
Проте, 12 березня 2010 р., не бажаючи бути підлеглим президента з кримінальним минулим — Януковича, у 47-річному віці, в званні генерал-лейтенанта міліції, я добровільно подав у відставку. І вирішив боротися за права людей іншим чином – пішов у політику. Я не міг дивитись і мовчати на те, як криміналітет при владі нищить власний народ.

Отже у жовтні 2012 року переміг на 212 мажоритарному окрузі Дарницького району міста Києва. 12 грудня склав присягу і став Народним депутатом України VII скликання. В Парламенті призначений заступником голови Комітету Верховної Ради України з питань боротьби з організованою злочинністю і корупцією. 23 травня 2013 року був обраний Головою Тимчасової слідчої Комісії ВР України з розслідування фактів нападу на журналістів 18 травня 2013 місті Києві на вулиці Володимирській, 15 і розслідування інших фактів тиску на засоби масової інформації, перешкоджання їхній законній професійній діяльності, яка оприлюднила звіт, що містив факти кричущого порушення прав журналістів в Україні режимом Януковича. Про це писало видання “Лівий Берег” .

І звісно, що з першого дня я був активним учасником акцій протесту на Майдані. Згадую ті буремні події зі змішаними почуттями, адже у результаті них загинули люди… Але своє життя герої «Небесної Сотні» віддали за нашу Свободу і Незалежність. Я теж не сидів на Майдані склавши руки, проти мене було порушено чотири кримінальних справи, бо довелося у прямому сенсі битися за дрова і шини, які ми провозили мітингувальникам… Однак згадую ті події з радістю і гордістю!

Після перемоги Революції гідності мені довелося працювати в Уряді. І там, як і на всіх посадах, де я працював раніше, головним критерієм своєї роботи вважав професійність та порядність. Дуже непросто було працювати у цьому — першому постмайданному Уряді, де я був Першим віце-прем’єр Міністром і відповідав за координацію питань у силовому блоці, але ми тоді зробили усе можливе аби вирівняти ситуацію у країні, де спалахнув військовий конфлікт, армія якої була фактично знищена, а казна розкрадена. Нам вдалося утримати ситуацію, а далі Україна почала підводитися з колін: будувати сучасну, сильну армію, набувати авторитету на світовій арені, проводити європейські інтеграційні реформи.

Та певно найбільш тяжкою і водночас почесною роботою для мене — була робота Генеральним прокурором України. З 19 червня 2014 року Верховна Рада України призначила мене на цю відповідальну посаду. Протягом 7 місяців ми зробили дуже багато з точки зору реформування прокуратури. Це і Закон «Про прокуратуру», прийнятий за нашою ініціативою та з нашими поправками, нами була створена військова прокуратура, закон про заочне засудження, який дав можливість наразі судити таких персонажів, як Янукович.

Я більше люстрував прокурорів (в тому числі 150 осіб тільки з Генеральної прокуратури) ніж Міністерство внутрішніх справ, хоча там в десятки разів більше працює людей. З точки зору кримінальних проваджень: нами їх було порушено кілька сотень, це й щодо масштабного розкрадання нафти з нафтопроводів, і по так званих «державних монополіях», зокрема по «Укрзалізниці», «Енергоатому», «Укртелекому». За поданням очолюваною мною генпрокуратури, суд заарештував одного з керівників Національного банку, який через «Брокбізнесбанк» при Януковичі вкрав близько 2 мільярдів гривень. Звичайно, така позиція генерального прокурора і слідства багатьом «можновладцям» не сподобалася. І тому ця інформація не була широко оприлюднена перед громадськістю. А навпаки, підозрювані, які звинувачувались у всіх тих справах, разом із особами, що переслідувались за посягання на територіальну цілісність і недоторканність України і заховалися закордоном, маючи величезний фінансовий ресурс та «друзів» в Україні, у підконтрольних їм ЗМІ, вилили на мене та мою родину, «тони медійного бруду». Обвинувачували мене і мою команду у всіх «смертних гріхах». Але я пішов на цю роботу свідомо, і не шкодую про це. Я пішов з посади сам, відзвітувавши перед Парламентом, після чого подав Президенту заяву з проханням прийняти мою відставку.

Якось в одному своєму інтерв’ю, я сказав, що : «Якщо державі, людям я буду потрібен, я завжди піду служити». Тому на початку 2018 року, я був обраний заступником голови Київської територіальної організації “БПП” “Солідарність”. Займатимусь я у партії політично-правовою роботою. Це чудова нагода попрацювати в амбітній команді Президента-реформатора, на своїй батьківщині — на Київщині.

Я не збираюся йти з політичного життя а й надалі працюватиму задля людей та європейського і демократичного вибору України.

Віталій Ярема в Wiki